бах, зневаженого, осоромленого, що стоїть тут для посміху всеї сеї голоти мусульманської…
— Але ви помиляєте ся, мій шляхетний друже. Навпаки, сей лев для них предмет поважання і обожання. Се священний звір, котрий належить до великого левиного монастиря фондованого ще за триста лїт перед сим Магометом-Бен-Ауда; якийсь рід Ордена Трапістів страшний і дикий, повний рикань і смороду звірів, де смирнїйших левів виховують і приручають сотнями і потім розсилають їх по всїй північній Африцї з братами прошаками… Милостиня котру вони збірають йде на утриманє монастиря і мече́тї; і ті два неґри показали себе такими ревними тому, що певні, що за кожний гріш милостинї, украдений або загублений через їхнїй недогляд, лев, которого вони водять зараз же їх розірве.
Слухаючи се оповіданнє неправдоподобне і все ж таки правдиве, Тартарен з Тараскону трохи утїшав ся і голосно сопів.
„Про що менї йде у всїм сїм" — сказав він нарештї, „так проте, хоч воно і не подобаєть ся Бонвонелевї, що в Альжері ще єсть леви!..
„Чи єсть леви!“ — сказав князь з ентузіазмом. — „Та завтра ми підем на рівнину Шеліфа і ви побачите!,.
„Що ви, князю!“ — ви маєте охоту до полюваня, ви також?
„Та за кого ви мене маєте? — невжеж ви гадали, що я вас самого одного пущу в глиб Африки, між сї дикі народи, котрих нї мови нї звичаїв ви не знаєте… О… нї… нї!.. славний Тартарене, я вас більше не покину… Я також хочу бути скрізь там де і ви будете…
„О! князю, князю!..“ І Тартарен сїяючий притис до свого серця бадьорого Григорія, думаючи з гордістю, що за прикладом Жюля Жерара, Бонбонеля і всїх инших славних убивцїв левів, він
