Та старий Тадей не гаяв часу. Він збирав каміння та вустричні черепашки, ховаючи їх під полою туніки, і, не насмілюючись кидати сам, трутив їх до рук жебракам. Незабаром каміння полетіло, і одна влучно кинута черепашина розтяла Пафнутієві чоло. Кров, що потекла темним обличчям мученика, капала, як вода нового хрещення, на голову спокутниці, і Таїс, що ніжне тіло її ченцеві обійми притисли до мулької волосяниці, почувала, як котиться по ній тремтіння огиди й жаху.
На цей час витворно-вдягнена людина з селеровим вінком на чолі крикнула, протиснувшись у середину оскаженілої юрби:
— Стривайте! Стривайте! Цей чернець — мій брат!
То був Нікій, що допіру стулив очі філософові Евкріту та проходив майданом, простуючи до свого дому; тут він побачив, не дуже здивувавшись (бо він ні на що не дивувався) димуче огнище, Таїс, одягнену в сірячину, й Пафнутія, побиваного камінням.
Він провадив:
— Стривайте, кажу-ж вам, помилуйте мого старого співучня, вшануйте дорогу Пафнутієву голову.
Та він, звикши до тонких розмов мудреців, не мав тієї владної енергії, що скоряє розум юрби. Його зовсім не слухано. Гряд каміння та черепашин падав на ченця, а він, заступивши Таїс своїм тілом, славив господа, що ласка його повертала йому рани на пестощі. Зневірившись, що його послухають, і певний, що ні силою, ні переконанням йому не врятувати свого приятеля, Нікій скорився вже волі богів, до яких він почував мало довір'я, коли йому спало на думку вжити хитрощів, що підказала йому зневага до людей. Він одчепив собі від пояса гаман, набитий золотом і сріблом, бо належав він хтивній і мило-
