ранку вона одвідала його увісні з волоссям, оповитим фіялками, така небезпечна своєю лагідністю, що він вигукнув від жаху й прокинувся, залитий льодовим потом. Очі його були ще примружені від сну, коли він відчув вохкий, гарячий подих, що йшов йому на обличчя: маленький шакал, зіп'явшись двома лапами в головах ліжка, обливав його своїм смердючим подихом та хрипуче реготав.
Пафнутія обняло безмежне здивування, і йому здалось, що земля під ним розсідається. І, справді, він падав з височіни своєї зруйнованої самопевности. Якийсь час він нездатен був мислити, а коли поєднав свої думки, міркування тільки збільшило йому турботу.
— З двох одне, — сказав він собі, — або це видиво, та й попередні теж, походить від бога; воно було добре, а моє природне зіпсуття знівечило його: так вино скисає в брудному посуді. Своєю негідністю я повернув боже напучення на спокусу, і диявольський шакал з цього відразу-ж скористувався. Або це видиво походить не від бога, а, навпаки, від диявола, і було затруєне. Тоді я непевен тепер, чи були й попередні, як я вважав, небесного походження. Я нездатен розпізнавати, а це аскетові конче потрібне. В обох випадках бог відзначує мені своє віддалення, і вплив цього я почуваю, хоч і не знаю причини.
Так він міркував і тужливо запитував:
— Справедливий боже, які іспити кладеш ти на своїх рабів, коли й появи твоїх святих їм небезпечні? Дай мені зрозуміти надприроднім знаком, що походить від тебе, а що — від иншого.
А як бог, що наміри його незбагненні, не вважав за потрібне просвітлити свого раба, Пафнутія обняв сумнів і він постановив не думати більше про Таїс. Та його постанова була марна. Відсутня була з ним.
