Вулицею скакали на сірійських конях Арістобул із Хереєм, і щоки юнакам червоніли від швидкого бігу. Під портиком Калікрат декламував вірші: задоволена гордість бреніла в його голосі і блищала йому в очах. В саду Зенетоміс зривав золоті яблука та пестив змія з блакитними крильми. Гермодор, убраний у біле, з іскристою мітрою на голові, міркував під священним деревом, де замість квіток були чисті профілі маленьких голівок, що мали на собі, як єгипетські богині, шулік, яструбів та місячні диски; а збоку коло джерела Нікій студіював над штучною сферою гармонійний рухів зірок.
Потім до ченця приступила завинена жінка, тримаючи в руках міртову галузь. Вона промовила до нього:
— Дивись! Одні шукають вічної краси і вкладають безкрайність у своє примарне життя. Инші живуть без глибоких думок. Та завдяки тому, що вони скоряються прекрасній природі, вони щасливі й уродливі, і, покидаючи життя, вони славлять найвищого творця річей, бо людина — то чудова божа пісня. І коли вони мають рацію, то яка-ж ти ґава, Пафнутію!
І видиво зникло.
Отак Пафнутієві безперестанку спокушало тіло і душу. Сатана не давав йому й хвилини спокою. Самітність цієї домовини була галасливіша за ріг великого міста. Демони тут голосно реготали, а мільйони робачків, жуків та лемурів своїм життям нагадували про життя людей. Ввечері, коли він ішов до джерела, сатири, обнявшись з фавнками[1], оточували його й затягали в свій пожадливий хоровод. Демони вже не боялись його. Вони гнобили його своїм глумом, соромітною лайкою та ударами. Одного разу диявол, що був менший від ліктя на зріст, украв у нього мотузок, яким він підперізувався.
- ↑ Фавнки — дрібні жіночі божества, що кохалися з сатирами.
