— Гелено! Гелено! Ходім купатися зі мною! Ходімо швидче!
Жінка, що губи її торкалися абатового вуха, відповіла:
— Друже, я не можу підвестися: на мені лежить чоловік.
Раптом Пафнутій помітив, що його щока лежить на жіночих персах. Він пізнав теорбістку, що, визволившись наполовину, випростувала груди. Тоді він розпачливо стиснув це вохке й запашне квітуче тіло і крикнув, палаючи бажанням прокляття:
— Лишись, лишися, моє небо!
Але вона вже стояла на порозі. Вона сміялася, і місячне проміння сріблило їй усмішки.
— Навіщо лишатися! — казала вона, — закоханому, що має таку жваву уяву, як твоя, досить і тіни від тіни. А зрештою, ти вже згрішив. Чого тобі ще?
Пафнутій плакав цілу ніч, а коли побачив світанок, то зашепотів молитву, ніжнішу за жаль:
— Ісусе, мій Ісусе, чом покидаєш ти мене? Ти бачиш небезпеку, де я опинився. Прийди-ж мені на допомогу, любий спасителю. Коли твій отець уже не любить мене, коли він не слухає мене, згадай, що, крім тебе, я нікого не маю. Між ним і мною нічого бути не може: я його не розумію, а він не має до мене жалю. Але ти народився від жінки і я кладу на тебе надії. Пригадай час, коли ти був людиною. Я благаю тебе не тому, що ти бог від бога, світло від світла, правда від правди, а тому, що ти жив бідний і кволий на землі, де я страждаю; тому, що сатана хотів спокусити твоє тіло; тому, що смертельний піт холодив тобі чоло. Я молюся до твоєї людяности, мій Ісусе, мій брате Ісусе!
