Зосіма простягнув руки:
— Дивися, шановний отче: можна подумати, що з-за обрію сунуть низки мандрівної комашні. То наші брати йдуть, як і ми, назустріч Антонієві.
Коли вони прийшли на призначене місце, то побачили дивне видовисько. Чернецьке військо вишикувалось трьома лавами в безмежне півколо. В першій лаві стояли найстаріші пустинники з патерицями в руках, і їхні бороди звисали до землі. Ченці, що ними керували абати Єфрем та Серапіон, і всі пустинники з Нілу стояли в другій лаві. Позад них стояли аскети, що прийшли з далеких скель. Хто з них носив на своєму почорнілому й висохлому тілі безладне лахміття, а инші мали за одяг тільки очерет, переплетений травою. Де-хто був голий, але бог покрив їх густим волоссям, як руном овець. Всі вони тримали в руках зелене пальмове галуззя; здавалось, що то смарагдова веселка повстала над ними, і вони подібні були на хор обраних, на живопліт небесного міста.
Серед зборища панував такий досконалий порядок, що Пафнутій легко знайшов ченців із свого братства. Він став коло них, загодя затуливши собі обличчя одежою, щоб його не пізнали, щоб не хвилювати їхнього побожного чекання. Раптом знявся безмежний гук:
— Святий! — гукали звідусюди: — Святий! Ось великий святий! Ось той, кого не перемогло пекло, улюбленець божий! Наш пан-отець Антоній!
Потім стала велика тиша, і всі впали ниць на пісок.
З височіни горба, серед безкрайности пустині, посувався Антоній, опираючись на руки своїм кохани учням, Макарові та Амату. Він ішов повільним кроком, але стан його був ще стрункий, і в ньому ще почувалась решта надлюдської сили. Сива борода спадала йому на широкі груди, а лисий череп йому
