Зненацька Таїс випросталась на ліжку. Її фіялкові очі широко розтулились і, блукаючи поглядом, простягти руки до далеких горбів, вона промовила ясним і свіжим голосом:
— Ось вони, троянди вічного ранку!
Її очі блищали; легенький жар кольорив їй скроні. Вона знову ожила, ніжна й прекрасна, як ніколи. Пафнутій, навколішках, оповив її своїми чорними руками.
— Не вмирай! — гукав він чужим голосом, що його й сам не пізнавав. — Я кохаю тебе, не вмирай! Слухай, моя Таїс! Я обдурив тебе, я був тільки нещасний божевільник. Бог, небо, все це — ніщо. Немає нічого справжнього, крім життя на землі й кохання істот. Я кохаю тебе! не вмирай! Це неможливо; ти для мене надто дорога. Ходім, ходімо зі мною. Тікаймо, я понесу тебе світ-за-очі в своїх обіймах. Ходімо, кохаймося. Почуй мене, моя кохана, і скажи: «Я житиму, я хочу жити!» Таїс, Таїс, уставай!
Вона не чула його. Її очі затонули у безкрайньому.
Вона шепотіла:
— Небо розкривається… Я бачу янголів, пророків і святих; добрий Хведір між ними, і в руках його повно квіток, він посміхається до мене, він кличе мене… Два серафими йдуть до мене… Вони вже близько… Які вони прекрасні!.. Я бачу бога.
Вона радісно зідхнула, і її голова нерухомо впала на подушку. Таїс була мертва. Пафнутій, розпачливо обнявши її, пожирав її бажанням, лютістю та коханням.
Альбіна гукнула йому;
— Іди геть, проклятий!
І вона ніжно поклала пучки на повіки померлої. Пафнутій одійшов, хитаючись; полум'я пекло йому очі, і йому здавалось, що земля під ним розсідається.
