— Коли ти не знаєш Ісуса Христа, — мовив він, — то всі вправи твої підуть марно і ти не обіймеш вічного життя.
Старий відмовив:
— Даремно діяти чи стримуватись; байдуже, чи жити, чи вмерти.
— Он як, — сказав Пафнутій, — то ти не бажаєш жити у вічності? Але скажи мені, чи не мешкаєш ти в курені серед пустині, як анахорет?
— Здається.
— Чи не живеш ти голий, позбувшись усього?
— Здається.
— Чи не годуєшся ти корінням та чи не пильнуєш чесноти?
— Здається.
— Чи не відмовився ти від усіх суєт цього світу?
— Я справді відмовився від суєтних річей, що звичайно завдають людям турботи.
— Тоді й ти такий бідний, чеснотливий та самітний, як і я. І ти зробився таким не з любови до бога і не в ім'я небесного раювання. Ось чого я не можу зрозуміти. Чом-же ти чеснотливий, коли не віруєш у Ісуса Христа? Чом ти позбавив себе від цьогосвітнього добра, коли не сподіваєшся досягти добра вічного?
— Чужинче, я не позбавив себе від жадного добра і втішаюсь думкою, що добрав способу жити сяк-так задоволено, хоч, правду сказати, немає ні гарного ні поганого життя. Ніщо не є в собі чесне чи ганебне, правдиве чи хибне, приємне чи прикре, добре чи лихе. То наша думка надає якости річам, як сіль дає присмаку стравам.
— Отже, на твою думку, немає певности. Ти заперечуєш навіть те, чого шукали ідоляни. Ти спиш у своєму неуцтві, як притомлений собака в багні.
