долю. Св. Антоній помолився разом з братами, і один з-поміж них, Павло «Простий», ніби побачив в раю упоряджене ліжко; то знак, каже св. Антоній, що час звільнити Таїсію з келії. Пафнутій це робить, і Таїсія помирає згодом 15 день (коло 340 року). А Пафнутій, вже старий ставши, розповідав її історію своїм учням, як приклад того, що не треба втрачати надії на спасіння хоч якої грішної душі.
Коли порівняємо цю легенду з тим, що ми маємо в Франсовому обробленні її, то побачимо чималу різницю: за дійсного героя в оповіданні стає Пафнутій, цілком заступаючи собою Таїсію. Урятувавши бо її, Пафнутій, за Анатолем Франсом, сам підпадає під грішні впливи: гордощі підбурили його взятись до справи спасіння куртизанки, а потім — стати «стовбником» і «брати на себе гріхи всього світу»; спокусливі спогади про прекрасну куртизанку весь час розпалюють йому сласність; нарешті сумнів що-до шляхів спасіння огортає йому душу, бо на вечері в куртизанки він почув багатьох поганських філософських промов про розуміння життя. І одного разу, дізнавшись, що Таїсія помирає, він поспішає, щоб побачити її, врятувати од смерти. І каже їй: — «Слухай, моя Таїс! Я обдурив тебе, я був тільки нещасний божевільний. Бог, небо, все це — ніщо. Немає нічого справжнього, крім життя на землі й кохання істот. Я кохаю тебе. Не вмирай!..» Але Таїс помирає в обіймах Пафнутія, що так і не покаявся. Гордощі, сласність та сумнів погубили його душу; віра, страх та любов спасли Таїсину.
Ці зміни в християнській легенді не випадково запровадив Анатоль Франс, який хотів розповісти не про спасіння християнської душі, а про щось инше. Використання християнських легенд не з релігійною, а з художньо-літературною метою, а иноді
