Його чорне обличчя й тіло губилось у темряві, тільки великі білі очі блискали і віддавали світлом, що нагадувало ранковий промінь у щілині дверей.
Він мовив тонким, співучим голосом, що легенька гугнявість його нагадувала сумну ніжність музики, що бренить вечорами на вулицях. Иноді зідхання осла або тихе бутіння бика супроводили, мов хор темних духів, голос раба, що розповідав євангелію. Його слова спокійно котились у морок і напоювали його запалом, ласкою і надією; Таїс засинала, тихо посміхаючись, тримаючи свою руку в Амесовій руці, заколисана одноманітними звуками та невиразними образами, серед милогучности темної ночи та святих таємниць, під поглядом зірки, що мерегтіла між дошками ясел.
Напучення тривало цілий рік, до часу, коли християни радісно святкують Великдень. Однієї ночи великого тижня, Таїс, уже сплячи на своїй маті у стайні, почула, що її підводить раб, якого погляд сяяв новою прозорістю. Він одяг не звичайний обшарпаний фартух, а довгу білу керею, і до неї він притис дитину, прошепотівши:
— Ходім, моя душе! Ходім, мої очі! Ходім, моє маленьке серце! Ходім, надіньмо хрещенські одежі.
Він поніс дитину, притиснувши її до своїх грудей. Перелякана й цікава Таїс випростала свою голівку з-під кереї й оповила руками шию свого приятеля, що біг серед ночи. Вони сунули глухими заулками, перейшли єврейський квартал і подалися вздовж кладовища, де лунав жахний крик пугача. На однім перехресті вони пройшли під хрестами, де висіли тіла страчених, що руки їм укривали круки, клацаючи дзьобами. Таїс сховала голову рабові в груди й не наважалась уже визирати всю решту дороги. Зненацька їй здалося, що вони сходять під землю. Коли
