ти мені говорив… Я з його виховаю славного козака, виховаю в страсі господнім, та ще й грамоти навчу…
— Грамоти? То ти, діду, письменний чоловік? — говорив здивовано Карпо…
— А хіба ти гадав, що письменні в постолах не ходять та й у печерах не живуть? Ей, небоже, було колись зо мною инакше. Я в Київі вчився, в бурсі побував. Здорово мене били та й добре вчили, поки з бурси не втік…
— Не смію тебе питати про твою історію, бо це не по козацьки, але вона дуже, мабуть, цікава…
— Як ти мені про себе розказав, то слід мені оповісти дещо й із мого житя. Коли цікаві, то послухайте. Ось тільки люльку закурю.
І знову світив ясний місяць на небі. Була повня. Хто такої літньої ночі не бачив, то хоч як описуй, малюй, а все не так вийде, як воно було справді.
Старий Охрім набив люльку тютюном, закурив і так став розказувати.
— Мій батько попом був у селі Ольшаниці на Волині. Тяжко нам жилося тоді всім православним. Не минала панщина й мого батька, хоч він в рясі ходив. Гірко про се розказувати. Нас було двоє синів у батька.
Раз якось прийшли до нас на постій кварцяні жовніри. Напилися та давай задиратися. Батькові осмалили бороду, а коли мама за нього вступилася, то одни кварцяник так її штовхонув у груди прикладом рушниці, що вбив на смерть. Мій старший братчик Петрусь вступаючися за батька вчепився зубами в його руку. Тоді кварцяник заїхав хого по головці пістолем, що аж мозок вискочив… Ну, а я на се дививсь зза печи та й плакати боявся. Опісля нічого було мені в дома робити. Батько одвіз мене в Київ до своєї сестри, що жила за одним міщанином на Подолі. Звідсіля мене в школу посилали. Батько частенько до мене навідувався. Я перейшов у висщу школу, вчився добре. Побув я там чотирі роки.
