Остап ще спав. Карпо нахилився над ним, поцілував у голівку й перехрестив. Охрім звелів одному собаці, лишитися при дитині, а другого взяв з собою. Дід ішов попереду, а козаки йшли за ним, ведучи коней за поводи. Йшли малою стежкою по-над струмочком, що вився поміж кущами високої ліщини. Натрапили на невеликий ставок. Вода було чиста така, що можна було пісок на дні порахувати.
В ставку гралися до сонця риби: карасі, пструги, плотиці.
— Та в тебе, діду, й ставок є?
— А хіба-ж я рибу з моря привожу?
А не можна-б так скупатися?
— Купайтесь на здоровля.
Козаки пустили коней, пороздягались митю й шубовстнули в воду. Вода була свіжа. Козаки не могли нею налюбуватися, й вилазити їм не хотілося, поки добре не змерзли.
— Сей ставок я сам зладив. Загатив греблею воду, й готовий ставок.
Одяглись і пішли далі. В другому місці між кущами стрінули невелику ковбаню води…
— Знову джерело…
— А ну, напийся.
Карпо зачерпнув води пригорщнею й доніс до губи. Вода була солона.
— Тут, діду, справді рай, усього маєш доволі…
— Богу дякувати.
— Кому ти все те покинеш? — питає Карпо.
— Кому-ж би? Людям. Коли геть постаріюсь, то приймака візьму. Може одного з тих, що їх виховав, а може кого-небудь…
Зайшли під високу гору. З неї виступали велетенські камні, між якими росли густо кущі калини, дикої рожі та тернини. Долом росла висока ліщина.
