Ви робіть, як знаєте… мордуйте далі, слухайте єзуїтів, побачите, який кінець з того буде. Мене зарубайте зараз, я на те готовий. Через те я стану славним, що браття шляхта зарубають мене за слова правди, за щирі слова перестороги, зарубають того, що безліч разів клав своє життє на жертвеннику отчизни. Чому-б польска шляхта не мала рубнути тої самої голови, що її не розрубали на полі битви московська та татарська шабля? Однак ви Польщу любите…
— Перестань, вашмосць, — крикнув пан Овруцький і посатанів увесь, — а то й я забуду за обовязки гостинности…
— Досить! досить слухали! — кричали шляхтичі, гайдамака сам — на паль його!
Ярчевському не дали більше говорити. Він, зворушений, устав від стола, вклонивсь усім і вийшов. Пан Овруцький моргнув на прислужника й шепнув йому щось на вухо.
Слуга вийшов прожогом.
Тільки що Ярчевський вийшов за браму замкову, його піймали замкові гайдуки, з'вязали, закрили якимсь килимом і понесли до льоху…
Коли пан Овруцький пошептався з слугою, всі догадалися, що се мова за Ярчевського, та що пан Овруцький не подарує йому тої зухвалости.
Усі були з того раді, бо-ж то нечувана зухвалість — таким способом в маґнатськім домі нападати на шляхту та обставати за гайдамак-шизматиків…
Особливо радів з того патер-єзуїт. Він зложив побожно руки й молився за спасення душі того грішника, та лиш очима зиркав то на пана Овруцького, то на шляхту…
— В маґнатськім домі я ще такої хули не чував…
— І то з уст шляхтича гербового…
— Хто зна, який він шляхтич!
— Заложуся, що то перевдягнений гайдамака-Запорожець…
— Не може бути, бо говорить по вченому…
— Гадаєте, що там таких нема? Го, го, го! Я був на Січі й сам переконався. Між тими діяволами трапляються люде дуже освічені.
