украінськи. Але до чистоти української мови таксамо дуже риґористично не ставилося, а неправильностей московської мови просто не спостерігало.
Отже, щодо Налетової, то можна думати, що вона українську мову знала краще, ніж московську. Її вроджена музикальність, чудовий голос і виразистий чулий спів, очевидно, були прирожденими українськими рисами. Своїм співом вона викликала одушевлення скрізь по Україні: в Миколаїві, Єлисаветі, Полтаві, навіть у Харкові, куди приїздила раз із сестрою з Полтави. Як би ж зрештою для неї українська мова при виконанні „Наталки-Полтавки“ й не була зовсім звична, то на це і глядачі не звернули б уваги, і сам автор, певне, поставився б терпимо, як терпимо до української вимови на сцені ставився і Шевченко сорок років пізніще. Все ж треба пам'ятати, що п'єси Котляревського були не побутові п'єси в нашому розумінні слова, а умовні „водевілі“ з пейзанами початку дев'ятнацятого віку. Сам автор так до них ставився, і тільки його надзвичайний літературний хист і свідомість піднесли його драматичні твори понад рівень тогочасної водевільної творчости і зробили з них епоху в історії українського театру. В цій справі Щепкин і Налетова були талановитими співробітниками Котляревського, і хто знає, чи доконав би він у театрі без цих акторів свого великого діла.
Прага, 3. —5. червня 1923 р.
