збірає всі скупі відомости, щоб, звязавши їх до купи, з'ясувати процес розвою української сценічної творчости. Не менше значіння пізнання індивідуального характеру актора має і для історика драматичної літератури, бо, як відомо, автори драматурґи писали свої п'єси не для друку, не для широкого розповсюдження, а для певної вистави і для певних їм відомих виконавців. Здебільшого, п'єсу, написану й раз виставлену, далі не зберігалося, і через те так мало тогочасних п'єс дійшло до нашого часу. Навіть такого вельмиталановитого драматурґа, яким був Василь Гоголь, крім одної п'єси, всі инші погубилися, і випадково ми знаємо хиба про зміст деяких із них. Сам батько нової української літератури, Іван Котляревський, своїх п'єс для друку не призначав, а тим часом дехто, й розуміється не безпідставно, має нахил початок нової української літератури звязувати з „Наталкою-Полтавкою“, а не з „Енеїдою“.
Проф. Л. Білецький у своїм дуже цікавім і ціннім конспективнім нарисі історії „Української драми“ (Львів 1922. р.), перелічуючи ті моменти, які викликали „Наталку-Полтавку“, між цими моментами називає зпершу п'єсу Шаховського „Казак-стіхотворєц“ і рецензію на неї з „Українського Вістника“, потім українську традицію інтермедій з XVII—XVIII. ст. і нарешті популярність „водевіля“. Це все, розуміється, правда і зовсім слушно, але тут пропущено найголовніщий практичний момент, а саме, що Котляревського спонукали виступити в характері драматурґа його обов'язки фактичного директора полтавського театру й потреба дати для цього театру відповідний український репертуар. Що власне практичні, а ніякі инші причини спонукали Котляревського до написання „Наталки-Полтавки“ й „Москаля-Чарівника“, видно з того, що до друку цих творів Котляревський не призначав, і їх видруковано лише після його смерти, і ще більше за тим промовляє, що ні до того часу, поки Котляревський став директором театру, ні після того, Котляревський до писання п'єс не брався. Котляревський тільки два роки був фактичним директором театру, і тому встиг за цей час написати тільки дві п'єси.
Таксамо фактичними провідниками своїх театрів були й Василь Гоголь, і Григорій Квітка, і инші драматурґи, і це була характеристична риса для всеї Європи, що драматурґами були безпосередні практичні діячі
