лике, розлоге місто і залізничий вузол незвичайної стратеґічної ваги. Залізниця розгалужується звідти у чотирьох напрямках, а саме: на північ в напрямку Києва, на захід в напрямку Підволочиськ, на полудневий захід на Могилів і на полудневий схід до Одеси. У Жмеринці є дуже гарні модерні касарні; нормальна військова залога в часі миру була там в силі одної дивізії. Жмеринка була призначена як вихідна точка для російської армії, що мала вдарити зі сходу на Галичину. З тієї причини залізничі будівлі та уладження були одні з найбільших і наймодерніших, які я колинебудь бачив. Є там окремий пасажирський, вантажний і військовий залізничий двірець. До кожного з цих двірців можна дістатися з пасажирського двірця підземними тунелями. Колись мусіли ті будівлі, збудовані за французькі гроші, бути величаві. У тім часі були занедбані і брудні. Не дивниця зрештою, бо за цю Жмеринку велися безустанні бої. На стації були також великі залізничі варстати, і відповідно до того був там великий персонал.
Я відніс вражіння, що залізничий персонал колишньої Росії творив окрему для себе суспільну цілість. Вони були дуже добре зорґанізовані, а свої запотребування покривали на власну руку через „Залізнодорожні кооперативи“. Вони творили величезну силу і кожний уряд мусів з ними числитися. У Жмеринці були залізнодорожники, головно ті нижчі, настроєні трохи по большевицьки. Позатим держали з тими, що саме були при владі. Хто цим людям виплачував платні, я не знаю, щоби вони діставали якісь правильні побори, я також ніколи не бачив, але всетаки служба функціонувала, хоч трохи й пиняво. Думаю, що кожний, хто хотів їхати, мусів наперед підкупити залізничників, як давна приповідка каже: хто мастить — той їде! Так
