лінія елєктричного трамваю. Мешкало тоді у Винниці чимало поляків і вона була якби їх столицею на Поділлі. В часі, як ми туди прийшли, находилося там богато поляків-дідичів, що повтікали зі своїх сіл і польську мову чулося часто на вулицях міста. Позатим інтеліґенція розмовляла переважно по російськи і аж з приходом наших військ українська мова стала лунати на вулицях. Службу безпеки в місті переняла наша жандармерія. Панував лад і порядок.
Населення було нам дуже раде і відносилося до нас як до освободителів від большевицького терору. Большевики страшно шаліли у Винниці. Розказували мені, що за їх панування згинуло тоді з рук чрезвичайки понад 5 тисяч осіб.
Мій штаб примістився у будинку польського професора і властителя дому, в якому передтим мала свій осідок чрезвичайка. Над усіми входами були вимальовані червоні звізди, з серпом та молотом. Написи, як: „Смерть Петлюрі“, „Смерть Денікінцям“, „Смерть буржуям“ і т. ін. прикрашували кожний вхід і кожну стіну. Всюди чути було подих смерти. Також оглянув я місце страчення чрезвичайки. Це колишній готель, в якого подвірю було мешкання в сутеринах, правдоподібно для службового перзоналу. Було там 4 кімнати. Вікна були закратовані. Стіни обрискані кровю та червоною фарбою. Тут саме замикали людей, яких мали стратити. Саме місце страчення — це була мала пивниця з маленьким віконцем, яке тільки дуже скупо пропускало світло, так що панував там завжди півсумерк. До цієї пивниці втручували матрози, чи китайці, свої нещасні жертви, і здебільшого вночі, стріляли їх. Потім цих постріляних зовсім просто викидували поза огорожу в сусід ній город і там припорпували злегка землею. Вже за
