своїми несповна 3 тисячами вірних вояків до поляків, щоби скінчити в таборі полонених.
У Григоріополі, посередині замерзлого Дністра, стояла збудована буда з дощок. У ній сидів румунський старшина, наскільки не милюся — сотник. Він був получений телєфонічно з румунським берегом і мабуть обсервував, що діється у Григоріополі. Я представився йому і просив дозволу тільки для моєї особи перейти на румунську територію, щоби звідти могти переїхати до Відня. Він був дуже ввічливий, але сказав мені, що не має права перепустити когонебудь на другий бік, однак запитається, а я маю зголоситися знову за годину. За годину пішов я знову туди і запитав про відповідь. Старшина заявив мені, що мою просьбу передано дальше до Букарешту і щойно рада міністрів вирішить, чи мене можуть перепустити. Отже знову рада міністрів! Я знав уже все до кінця.
Я вернувся ще того самого дня до Ґліксталю, стидався у душі мого невдалого заміру і постановив вірно ділити мою дальшу долю з моїм військом. На другий день стрінув я у Нойдорфі, місці постою 8. бриґади, денікінську кінну бриґаду в досить добрім стані. Вона творила мабуть охорону на правім крилі уступаючої здовж Дністра головної сили армії Бредова. Осьма бриґада залишила Нойдорф і перенеслася до Берґдорфу, щоби не мусіти бути в одній місцевості з Денікінцями. Згідно з наказом ревкому мав би я напасти на денікінську бриґаду, однак я цього не зробив і залишив її спокійно ночувати: миж були ще вчора союзниками. Я вважав це за неморальне, окрім того такий взаїмний пролив крови не мав ніякого глузду, ми дуже потребували спокою. Коли денікінська кінна бриґада, яка загалом залишалася в селі всього один день і одну ніч, відійшла, вернулася 8. бриґада знову до Нойдорфу.
