що на протязі найближчих двадцятьох років не треба мені оглядати жодної печери із сталагмітами й сталактитами, бо всі вони однакові.
Але коли я повечеряв у готелі, розуміється, молоду баранину з капустно-перечним совсом, приходить знову мій провідник і ставить перед мене рішуче чорні цвяховані черевики, що з них я щойно роззувся. Треба ще оглянути третю печеру, а її оглядають тепер увечері, отже, прошу…
Начеб-то треба йти, і зараз таки я спішу за своїм провідником, за австралійськими місес (панночками) крізь вечірню темряву, з важкою шахтарською лямпою в руці і в душі сам себе зневажаю.
Спускаємось стежкою вниз серед кущів манука, вкритих білим квітом, і приходимо просто до входу в печеру, де стоїть надпис, чого в цій печері не можна робити, а далі проходимо мокрими з товщевим полиском ходами або крізь склеплені залі з подвір'ями; вони були б досить гарні, коли б не ціла череда місес, що раз-у-раз спиняються й скрикують „Wonderful!“ (чудово), як тільки провідник скаже їм: ця викапана кам'яна формація схожа на завісу. Оця на орган. Ось заля фей…
А потім, а потім… Раптом, як у магії…
