віконце; часто, коли мене брала нудьга, я прикручував в аптеці лямпу, підходив до вікна і слухав їхні розмови та дивився, як вони грають. Я й сам страшенно люблю грати, і, бачивши карти в инших, мав майже таку ж приємність, як коли карти були в моїх власних руках. Там бували майор Шолто, капітан Морстен і лейтенант Бромлей Браун, що командували тубільним військом, сам лікар і двоє чи троє цивільних урядовців, старі шкарбуни, які грали дуже обережно. Невеличка, але чесна кумпанія.
Мене з перших же днів уразило те, що військові завжди програють, а штатські виграють. Вважайте, джентлмени, я не кажу, що тут було якесь шахрайство, але просто описую. Цивільні тільки й уміли, що грати в карти, і досконало вивчили, як грає кожен із їхніх партнерів. А військові грали, аби пробавити час. Що-ночи офіцери убожіли і що бідніші вони ставали, то завзятіш хотіли відігратися. Майор Шолто був найзавзятіший. Спочатку він грав на золото та банкові білети, а далі перейшов до білетів, писаних ним самим на великі суми. Подеколи він вигравав якусь дрібничку, саме стільки, щоб це піддало йому духу, а після того доля глузувала з нього ще гірше, ніж раніш. Цілі дні він ходив хмарний, як хмара, і пив та пив. Одної ночи він програв більше, ніж звичайно. Я сидів у своїй халупчині, коли вони з капітаном Морстеном проходили повз неї, повертаючися додому. Вони були кревні друзяки і ніколи не розлучалися. Майор просто лютував, пригадуючи свій програш.
— Все пропало, Морстене, — промовив він коли вони були коло самої халупи. — Я — страчена людина.
— Дурниця, мій голубе, — одповів той, ляпаючи його по плечу, — ускочив і я в халепу, та… — Я чув тільки