Ми з жінкою сиділи за ранішнім сніданком, коли покоївка подала мені телеграму від Шерлока Холмса.
„Чи є у вас два вільні дні? — стояло там. — Щойно одержав депешу із Західньої Англії у звязку з трагедією в Боскомбській Долині. Буду дуже радий, коли поїдете зо мною. Місцевість і підсоння ідеальні. Виїжджаю з Педінгтонського вокзалу чверть на дванадцяту“.
— Що ж ти відповіси? — спитала моя дружина. — Поїдеш?
— Та право й сам не знаю. Сьогодні, як на те, мені треба відвідати багатьох пацієнтів.
— О, Анструсер охоче заступить тебе. Ти якось зблід останнім часом, і я думаю, що така поїздка піде тобі на користь. А до того ж ти завжди цікавишся всіма справами містера Холмса.
— Як так, то треба зараз же упаковувати речі, бо мені лишається тільки півгодини, — згодився я.
Життя в Афганістанських таборах привчило мене швидко лаштуватися в дорогу. Потреби мої були дуже обмежені, і за кілька хвилин я із своєю валізою сидів у кебі, що віз мене до Педінгтонського вокзалу. Шерлок Холмс походжав уже по платформі, і його висока, худорлява постать здавалася ще вищою та худорлявішою через довгий, сірий подорожній плащ і суконну кепку.
