шукати поза його помешканням. Що ж воно було? Я згадав про пристрасть помічника до фотографії і про те, що він раз-у-раз зникав у льосі. Льох! Ось де був ключ до розгадки. Тоді я почав довідуватись про цю таємничу особу і дізнався, що маю справу з одним із найбільш небезпечних і сміливих злочинців у Лондоні. Він робив щось у льосі, і це протягом місяця брало в нього по кілька годин на день. Що ж він робив? Можна було припустити лише одне — він прокопував підземний хід до якогось иншого будинка.
Спинившись на цій гадці, я пішов з вами на місце дії. Ви здивувались, коли я почав стукати паличкою по пішоходу. Я хотів узнати, іде той хідник позаду або перед домом. Перед домом не було. Тоді я подзвонив, і двері, як я й сподівався, одчинив помічник Вілсона. Ми кілька разів уже змагалися з ним, але ніколи не бачили один одного. Його обличчя цікавило мене мало, хотілося глянути на його штани. Ви бачили, які вони були приношені, пом'яті й закаляні. Очевидно, він годинами порпався в землі. Лишалося з'ясувати, яка могла бути мета того порпання. Зайшовши за ріг, я побачив, що садиба нашого приятеля межує з міським і околичним банком. Отже, питання було розвязане… Коли ви по концерті поїхали додому, я подався до карного розшуку, а потім до директора банка. Наслідки моєї візити ви бачили сами.
— А звідки ж ви знали, що замах має бути цієї ночи?
— Адже закриття контори товариства свідчило за те, що присутність містера Вілсона в касі їм не заважала більше; инакше кажучи, це свідчило за те, що тонель уже був закінчений. Використати його треба було скоріш, поки золото не увезли ще з банка, і субота пасувала їм більше, ніж усякий инший день, бо
