Завітавши якось минулої осени до свого приятеля Шерлока Холмса, я застав у нього огрядного літнього добродія з квітучим обличчям і червоним, як жар, волоссям. Вони жваво розмовляли, і, щоб не заважати їм, я, перепросивши за недоречну візиту, налагодився був уходити, та Холмс силоміць утяг мене назад у кімнату і причинив вихідні двері.
— Ви не могли прийти слушнішого часу, любий мій Вотсоне, — сердечним тоном промовив він.
— Але ви, бачу, невільні.
— Невільний і навіть дуже.
— То я краще перечекаю у вашій спальні.
— Ні в якім разі! Цей джентлмен, містер Вілсоне, брав участь і допомагав мені в багатьох з найуспішніших моїх справ. Певний, що він допоможе нам і у вашому ділі.
Огрядний добродій підвівся наполовину із свого стільця і, зиркнувши на мене маленькими, що запливли салом, оченятами, буркнув якесь привітання.
— Сідайте, прошу, докторе, — сказав Холмс, одхиляючись на спинку крісла і стулюючи пучки пальців обох рук, як то він завжди робив, коли занурювався в міркування. — Я знаю, Вотсоне, ви поділяєте мою пристрасть до всього, що виходить поза рямці обридної повсякденности, і виявили свій нахил, поквапившись