Він подав мені невеличкий гаманець або торбочку, виплетену з кольорової трави й обвішану пестрявими бісеринами. Розмірами й виглядом вона скидалася на коробку з-під цигарок. Всередині лежало шість трісочок з темного дерева, гострих з одного боку й обточених з другого на взірець тої, що вразила Бартоломея Шолто.
— Пекельна штука, — зауважив він. — Бережіться й не наколіться. Я дуже радий, що знайшов їх, бо тепер у нього їх, певно, більше немає. Я волів би мати справу з кулями Мартіні. Чи витримали б ви зараз прогулянку міль на шість, Вотсоне?
— Безумовно.
— Ваша нога дозволить вам?
— Не маю жодного сумніву що до цього.
— Ходи сюди, цуцику! Гарний собачка, Тобі, гарний! Ану, понюхай це, Тобі, понюхай! — і він підсунув до носа Тобі носову хустку з креозотом. Собака розкарячив свої волосаті лапи й кумедно нахилив голову, немов аматор, що смакує „букет“ старого вина. Тоді Холмс кинув свою хустку, прив'язав до нашийника Тобі цупку мотузку і підвів його до діжки з водою. Собака зараз же зайшовся голосним гавкотінням і, спустивши ніс у землю та піднісши вгору хвіст, метнувся що було духу вперед так, що ми ледве збігалися з ним.
Небо на сході поволі білішало, і на невеликій відстані можна було вже бачити дещо в сірій ранковій імлі. Квадратна маса будинку з його чорними вікнами і високі рівні мури, похмурі й самотні, височили ззаду нас. Наша путь ішла між рівчаків і ям, що ними був засіяний увесь ґрунт садиби, непривітної й сумної, як і та загадкова трагедія, що відбулася в ній.