— Знову Мепл Вайт, — сказав професор Челенджер. — Він нібито передчував, що хтось ступатиме в слід йому.
— Значить, у нього була крейда.
— Серед інших речей я знайшов у його торбі й кольорові крейдини. Пригадую, що біла з одного кінця була затуплена.
— Це, безперечно, добра ознака, — промовив Самерлі. — Нам лишається звіритись на нього та простувати на захід.
Ще через п'ять миль — нова біла стріла на скелі. В цьому місці стіна кряжу вперше трохи розійшлася. В середині розколини — знову стріла, що вістря її дивилося просто вгору.
Місцина мала похмурий вигляд. Стіни кряжу були такі високі, а клапоть неба такий вузький, та ще стиснений між двома торочками зелені, що на дні розколини стояв присмерк. Ми давно вже не їли, страшенно втомилися від нерівної каменистої дороги, але нерви наші були занадто збуджені й не дозволяли спинятися. Звелівши індіянам стати табором, ми четверо з двома метисами заглибились у вузьку розколину.
Біля входу мала вона футів сорок завширшки, а далі звужувалась, закінчуючись гострим кутом з прямовисними й наче вигладженими боками. Піднятись по них було не можна, і, звичайно, наш дослідник хотів указати кудись інде. Ми йшли назад — вся розколина мала не більше як чверть милі завдовшки, — коли бачуче око лордове вгледіло те, чого ми шукали. Високо над нашими головами, в темному сутінку вирізнялася ще темніша кругла пляма. Безперечно, то міг бути тільки вхід до печери.
Коло підніжжя стіни лежали купки впалих каменів, і добутись до відтулини не становило великих трудно-
