з рушниці. А тепер, як на мене, досить з нас на сьогодні всіх цих пригод. Ходім краще до табору та пошукаймо в нашій аптеці карболки. Хто його знає, яку отруту несуть у своїх дзьобах ці тварини.
Напевне, від самого створіння світу ніхто не мав стільки пригод протягом одного дня. Та доля приощадила для нас ще нову несподіванку. Ідучи ввесь час берегом ручая і добувшися нарешті до Форту Челенджера, ми знайшли колючу барикаду, невшкоджену і думали, що нашим митарствам на сьогодні був кінець. А втім, раніш як одпочити, випало нам ще раз поклопотати голову. Ворота форта були незаймані, огорожа стояла невшкоджена, а все таки якийсь дивний і потужний гість одвідав за нашої відсутности наш табір. Слідів од його ніг не лишилося ніяких, і тільки поламані гілки крислатого джинґового дерева показували путь, якою він ішов і повертався. За доказ його моці та злосливости правив стан наших запасів. Всі вони безладно валялись на землі. Цинковий ящик з м'ясними консервами було потрощено на гамуз, а містиме його — знищено. Знову почуття невиразного жаху поняло наші душі, і ми перелякало вдивлялися в тіні, що почали вже лягати круг нас. В кожній з них увижався нам якийсь страшний привид. Як приємно було почути голос Замба і, підійшовши до краю плята, побачити на вершку скелі його привітне обличчя.
— Все гаразд, маса Челенджере, все гаразд, — кричав він. — Я лишається тут. Не бояться. Ви завжди знайдете мене, коли захочете.
Його чесний, чорний вид і безкраїй ляндшафт, який слався мало не до допливу Амазонки, нагадав нам, що ми все ще на землі, живемо в двадцятому столітті, а не перенеслися на якусь чужу, молоду віком планету.
Важко було уявити собі, що фіялкова лінія на дале-
