— Я охоче спробував би мою маленьку приятельку, — промовив лорд Джон, голублячи свою рушницю.
— Тихо! — засичав Самерлі й підніс угору руку. — Я чую щось.
У темряві глупої ночі гупали важкі, розмірені кроки. То була хода якоїсь тварини, що обережно ставила свої м'які лапи на землю. Вона повільно обійшла круг нашого табору й спинилася коло входу. Чути було її низьке, свистюче дихання. Тільки мізерна загорожа відділяла нас од цієї нічної примари. Всі ми схопились за свої рушниці, а лорд Джон, видравши невеличкий кущ, влаштував ніби то стрільницю в стіні.
— Я, здається, бачу його, — шепнув він.
Я нахилився й поверх його плеча глянув у відтулину. Так, бачив і я. На темному стовбурі дерева виплямовувалась ще темніша тінь — чорний, невиразний обрис, повний дикої сили й загрози. Істота на зріст була не вища за коня, але, судячи з щільности обводу тіні, мала надзвичайно потужні форми. Її подихи, глибокі й рівномірні як у машини, промовляли за велетенську міць організму. Раз, коли вона ворухнулася, мені здалося, що я побачив полиск двох хижих зеленуватих очей. До нас долинало якесь лопотіння, так ніби тварина поволі посувалася наперед.
— Я думаю, вона зараз стрибатиме, — сказав я, одводячи курок.
— Не стріляйте, не стріляйте! — пошепки застеріг лорд Джон. — В такій тиші постріл рушниці чути буде за кілька миль. Нехай уже куля буде наша остання ставка.
— Якщо вона переплигне через загорожу, ми пропали, — промовив Самерлі, і голос його затремтів нервовим сміхом.
— Ні, вона не повинна перескакувати, — скрикнув лорд Джон. — Не стріляйте тільки; до останнього мо-
