Я подякував.
— Вибух у вугільних копальнях вийшов у вас чудово. Не гірше була й пожежа в Саусворкі. Безперечно, маєте хист описувати. Що ви хотіли мені сказати?
— Хотів просити вас зробити мені ласку.
Він, здавалося, оторопатів і уникав дивитись на мене.
— Та-та-та! А в чім річ?
— Чи не думаєте ви, сер, що ви могли б одрядити мене кудись, давши серйозне доручення від газети? Я робитиму якнайстараніш і привезу вам гарний звіт.
— Яке саме доручення маєте ви на оці, містер Меловне?
— Таке, щоб, виконуючи його, я зазнав би багато пригод і раз-по-раз ризикував. Запевняю вас, я зроблю все якнайкраще. Що воно буде трудніш, то більше воно мені підійде.
— Вам ніби то кортить умалити собі віку.
— Ні, я хочу виправдати своє існування.
— Бігме, містер Меловне, це щось таке занадто… занадто пишне. Боюся, що час для таких екзальтацій тепер уже минув. Наслідки отих „спеціяльних доручень“ здебільшого не оплачують витрат на них і, головне, такі доручення можна давати тільки людині з ім'ям, що користається довір'ям публіки. Великі білі плями на мапах уже позаповнено, і на землі нема більше місця для романтики. А, проте, чекайте, — сказав старий і несподівано всміхнувся. — Білі плями на мапах звели мені на мисль одну думку. Що, якби викрити одного шахрая — сучасного Мюнхавзена — і вивести його на світ? Ви можете довести, що він брехун, бо він, і дійсно, бреше. Га, хлопче? Оце так було б здорово. Як воно вам здається?
— Куди завгодно, що завгодно — мені однаково.
На кілька хвилин Мек-Ардл занурився в міркування.
