заспокоювало те, що я спромігся надіслати листи. Хоч що б тепер з нами не сталося, наші імена не загинуть разом із нашими тілами, а залишаться назавжди зв'язані з наслідками нашої праці.
Моторошно було подумати про ночівлю в цьому бездольному таборі. Ще небезпечніш — спати серед хащів. Треба вибирати те або інше. З одного боку, розважливість радила мене пильнувати, з другого — природа запевнювала, що пильнувати я не спроможний. Я стеребкався був на джинґове дерево, та на його рівному стовбурі не було жодного вигідного сука, і я, безперечно, впав би й скрутив собі в'язи, заледве почав би дрімати. Випадало злазити на землю й обмірковувати, що ж його робити. Нарешті, я затулив вхід до табору, запалив у трьох кутках його огнища, цупко повечеряв і заснув товстим сном. Пробудок був незвичайний і вельми приємний для мене. Раннім рано, коли тільки починало займатись на день, чиясь рука лягла мені на плече. Прокинувшись і простягши руку по рушницю, я видав крик радости — в холодному, сірому світанку, навколюшках коло мене побачив я лорда Джона!
То був він, а разом із цим то був і не він. Я залишив його спокійного, коректного, чепурно вдягненого. Тепер, блідий, з блудними очима, він ледве зводив дух як людина, що довго й прудко бігла. Його худорляве обличчя було подряпане й закривавлене; вбрання — пошматоване; капелюх — зник. Я здивовано дивився на нього, але він не дав мені часу поставити йому бодай би одне запитання. Говорячи, він у той час же нестямно перекидав усі наші пожитки.
— Мерщій, хлопче, мерщій, — гукав він. — Не можна гаяти й секунди. Беріть рушниці; обидві. Я візьму дві інші. Тепер — усі патрони, скільки поназбираєте. Напхайте повні кешені. Трохи їстивного. Вистачить і
