були дрючки та каміння. Вони ґерґотали про щось поміж себе s, нарешті, пов'язали нам стелюхами руки. Таких тварин, скільки я мандрую, мені ніколи не доводилось бачити. Люди — мавпи! та це ж якраз та ланка між людьми та мавпами, якої досі бракувало. Бодай би її бракувало завжди! Вони унесли кудись свого пораненого товариша — кров з нього юшила як з свині — і посідали круг нас. На обличчях їхніх я бачив смерть. Вони — здорові хлопці, з людину завбільшки, тільки значно дужчі. У них чудні, немов скляні, сірі очі під червоними кущастими бровами. Отак от сидять вони собі та ґерґочуть і ґерґочуть. Челенджер — не боягуз, а тут і він звомпив. Він крутився й звивався, щоб звестись на ноги, гукав до них і вимагав, щоб вони кинули свої дурниці. Я думаю, він з несподіванки трохи з'їхав з глузду, бо лаявся і кляв їх наче навіжений. Якби то було товариство його улюбленців-журналістів, навряд чи він мордувався б більше.
— Що ж зробили вони потім? — спитав я, захоплений дивною історією, яку Рокстон оповідав мені пошепки, раз-у-раз пильно роздивляючись навкруги і не пускаючи з рук рушниці.
— Я думав, що нам прийшов кінець. Але замість того все раптом змінилося. Вони поґерґотіли ще трохи, а тоді один з них підвівся й підійшов до Челенджера. Ви, може, сміятиметесь, мій голубе, але, слово чести, то були справжні близнюки. Я й сам не повірив би цьому, якби не бачив на власні очі. Людина-мавпа — їхній ватаг — був той самий Челенджер тільки червоний. Він мав усі гарні зовнішні прикмети нашого друга, але всі вони були, сказати б, підкреслені. Короткий тулуб, широченні плечі, могутні груди, відсутність шиї, рудувато-червона хвиляста борода, кущасті брови, гріз-
