— Я думаю, вам здорово пощастило, мій голубе, — вів Рокстон далі. — Гонитва за тубільцями захопила їх цілком, і вони забули про вас. Інакше вони неодмінно завітали б по вас до нашого табору і неодмінно впіймали б і вас. Безперечно, як ви й казали, вони пантрували за нами з дерева і знали, що повинен бути ще один. Проте, тимчасом їх цікавили тільки тубільці. Ось чому сьогодні ранком вас розбудив я, а не ціле військо мавп. Далі довелося нам бачити ще й не такі жахливі речі. То був якийсь кошмар. Пригадуєте ви скелет американця, крізь який проріс бамбук? Він лежав саме під мавп'ячим містом, звідки вони скидають униз своїх бранців. Я думало, як пошукати, то там знайдеться сила таких скелетів. У них на верхів'ї плята єсть щось на кшталт площі для парадів, і на ній одбувається справжня церомонія. Один по одному шугали бідні хлопці в повітря, а потім летіли вниз; которі розбивалися на гамуз, а которі настромлювались на бамбук. Мавпи страшенно цікавились цим і щоразу нахилялись униз подивитись, в який саме спосіб загинув бідолаха. Четверо тубільців було скинуто, і бамбук проштрикнув їхні тіла немов дротик кружало масла. Не дивно, що між ребрами скелета нещасного американця ріс бамбук. Видовисько було жахливе, але воно немов заворожило й нас. Ми всі й собі цікаво дивилися, як вони пірнають під скелю, хоч кожен розумів, що дійдеться і йому ряд плигати вниз.
Але цього не сталося. Вони залишили шестеро тубільщів на сьогодні, а нас, скільки я розумію, на заїдок. Челенджер, може, і викараскався б, але ми з Самерлі не мали жодних шансів. Їхня мова наполовину складається з мигів, і второпати її не важко. Я уклав уже собі в голові маленького плана. Для мене було ясно, що користи з Самерлі не може бути ніякої,
