в повітрі, я подумав, що нас стане на одного менше. Я схибив стріляючи, але він вас випустив з рук і сам дав дропака. От якби в мене було п'ятдесят чоловіка з рушницями! Я живим духом вихаючив би з плята цю пекельну банду.
Тепер стало ясно, що люди-мавпи знайшли наш притулок і уважно стежать за нами. Удень їх ще можна було не боятися, але вночі вони, імовірно, спробують атакувати нас. Що раніш заберемось ми далі від них, то буде краще. З трьох сторін нас оточував ліс, і там ми були б як у пастці. З четвертого боку — то саме був схил до озера — росли тільки низенькі кущі, і тільки де-не-де височило між них якесь дерево. Цим шляхом два дні тому я подався в свою самотню мандрівку, і він привів би нас якраз до печери індіян. Тут лежала й наша путь.
Шкода була кидати Форт Челенджера. Там залишалися наші запаси, а головне, ми втрачали зв'язок з Замбом — єдиною ланкою між нами й околишнім світом. Проте, у нас були рушниці й значний запас патронів. Ми думали, що деякий час ми ними обійдемося, а в дальшому сподівалися незабором повернутися й знову встановити зв'язок із негром. Він урочисто обіцяв залишатись на місці, і ми не мали сумніву, що Замбо додержить своєї обіцянки.
Зараз же по полудні ми вирушили в путь. Молодий ватаг вів перед, показуючи дорогу, але категорично відмовився нести будь-яку кладь. За ним ішли двоє індіян з нашим убогим багажем на спинах. Ми — четверо білих — з рушницями напоготові були в ар'єргарді. Коли ми відходили, в гущавині лісу ззаду нас розляглися голосні крики людей-мавп. Може, то вони раділи з нашого відходу, а може, глузували з нашої втечі. Повернувшися назад, ми бачили тільки густу завісу де-
