каю пліток, але за професора Челенджера чув тому, що він належить до категорії людей, яких не можна ігнорувати. Він і дійсно талановита людина — справжня електрична батарея, наснажена життєвою силою, а разом із тим страшенно сварливий, впертий, з якимись чудернацькими поглядами, і не визнає чемности та інших забобонів.
— Ви казали про чудернацькі погляди. В чім же вони полягають?
— Та в нього їх сила. Останній його пункт — це еволюційна теорія й теорія Вейсмана. З-за них він, кажуть, витримав цілу січу у Відні.
— Чи не могли б ви розповісти мені про це докладніш?
— Зараз ні, але в нашій бібліотеці єсть протоколи конгресу. Хочете, я проведу вас?
— Я саме їх і потребую. Мені доручено поінтерв'ювати цього суб'єкта, і я шукаю хоч якогонебудь приступу до нього. Ви надзвичайно люб'язно даєте мені зачіпку. Я пішов би хоч зараз же, якщо тепер не дуже ще пізно.
|
|
За півгодини я сидів у редакції „Природи“. Переді мною лежав здоровезний том, розгорнений на розділі „Вейсман проти Дарвіна“ з підзаголовком „Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії“. Моя наукова освіта — досить обмежена, і мені важко було стежити за всією аргументацією, але, очевидно, англійський професор висловлювався в цім питанні з великим завзяттям і чимало попозлив своїх континентальних товаришів. „Протест“, „шум“, „загальні вимоги спинити промовця“ — ось перші три примітки в дужках, що зараз же взяли на себе мою увагу. Щодо змісту дебатів, то про мене їх можна було б з однаковим успіхом викласти й хінською мовою.
