пробігла здоровезна мавпа. Між ребер і в грудях у неї стричало більше як дванадцять стріл. З жалощів я послав кулю їй у голову, і звірюка впала на землю. То був єдиний постріл, бо атаковоно тільки центр бойової лінії, і індіяни не потребували нашої допомоги. Навряд чи хоч один з напасників урятувався.
Але справа пішла на гірше, скоро ми ступили в ліс. Годину, а, може, й більше, точилася запекла бійка, і один час нам було дуже скрутно. Сплигуючи з дерев, мавпи своїми ломаками трощили черепа трьом-чотирьом індіянам раніш як ті встигали піднести списа. Жахливі вдари нищили все, на що вони падали. Один з них побив на гамуз рушницю Самерлі і, напевно, розхряпав би йому голову, якби якийсь індіян не ввігнав мавпі списа в саме серце. Інші мавпи, сидячи на дереві, жбурляли в нас каміння і важучі колоди. Був момент, коли індіяни почали піддаватись, і тільки дякуючи нашим рушницям не пішли втеком. Підбадьорені від старого ватага, вони знову з таким завзяттям атакували свого ворога, що люди-мавпи не витримали й почали відступати. Самерлі був обеззброєний, зате я стріляв за двох. З противного флангу доносилась безперестанна тріскотня рушниць наших друзів. Раптом у лавах мавп зчинилася паніка. Виючи та скиглячи, величезні створіння порснули врозтіч. Вони бігли необзир, нестямно дралися крізь хащі, а наші спільники, в хижому захваті, гналися слідком за ними. То була помста за образи, вчинені незлічимій низці поколінь, за всі жорстокості ближчих часів, за всі переслідування й немилосердне поводження. Людина нарешті перемогла й поставила звіря на відповідне місце. Хоч як швидко тікали мавпи, та їхні вороги були жвавіші. В темному лісі лунали розпачливі зойки, важко гупали на землю стягувані з дерев тіла, свистіли стріли.
