Отвори їх лежали футів на вісімдесят над землею, і до них провадили видовбані в камені сходи, такі вузькі, що велика тварина пройти ними не спромоглася б. Всередині було тепло і сухо. Сірі м'які стіні прикрашали зроблені з паличок чудові виображення різних тварин, що заселяли плято. Якби все живуще тут і зникло колись, то майбутній дослідник знайде в печерах надзвичайно вірні образи місцевої фавни — динозавра, ігуанодона і риби-ящірки, — які нещодавно жили, й на землі.
Довідавшись, що почварні ігуанодони правили Індіянам за худобу і були, так мовити, ходящі склепи м'яса, ми вирішили, що людина, навіть з її початковою зброєю, панує на пляті. Незабаром виявилось, що ми помиляємось, і тубільні мешканці лише зносять владу індіян, але не визнають її. Трагічна подія відбулася на третій день по тому, як ми влаштувалися під скелею з печерами. Челенджер і Самерлі подались до озера в супроводи індіян, що мали за допомогою гарпуни здобути для них кілька екземплярів великих плазунів. Лорд Джон і я залишалися в нашому таборі, а круг нас, на вкритій зеленою травою рівнині поралися, хто з чим, багато індіян. Раптом з сотень грудей вихопилися крики: „Стоа! стоа!“. Звідусіль мчали чоловіки, жінки та дітвора і, штовхаючи один одного, дралися по кам'яних сходах до печер.
Глянувши вгору, ми побачили, що вони розпачливо вимахують руками, запрошуючи й нас сховатися в їхньому притулкові. Обоє ми схопили рушниці й кинулись до озера, подивитися, чи не сталося якого лиха з нашими товаришами. Зненацька з-за дерев вибігла купа в дванадцять-п'ятнадцять тубільців, переслідувана двома страховиськами на зразок того, що колись налякало нас у Форті Челенджера, а потім гнало за мною
