Обідоською ущелиною, ми добулися до міста Манаоса. Тут представник Британсько-Бразильського торговельного товариства містер Шортман урятував нас од нудного життя в місцевім готелі. В його гостинному будинку перебували ми, доки настав час розрізати конверта з інструкціями професора Челенджера. Раніш, як розповідати про дивні події того дня, я хотів би докладніш обмалювати моїх англійських товаришів і тих наших супутників, що їх ми найняли вже в Південній Америці. Я говорю цілком одверто й лишаю подаваний мною матеріял на вашу волю, містер Мек-Ардле, бо листи мої перед тим, як їх друкуватимуть, повинні перейти через ваші руки.
Наукові заслуги професора Самерлі добре відомі всім, і за них нема чого згадувати. Він підготований до нашої важкої експедиції значно більше, ніж можна було сподіватися з першого погляду. Його довге, кощаве й жилаве тіло не знає втоми, і ніякі зміни в наокружних обставинах не діють на його суху, саркастичну і часто-густо дуже несимпатичну вдачу. Не зважаючи на те, що йому вже шістдесят шість років, я ніколи не чув, щоб він скаржився на невигоди, яких нам подеколи доводилось зазнавати. Я думав, він заваджатиме нам своєю присутністю, але тепер бачу, що його витривалість не менша за мою. З природи він скептик і людина вельми ущиплива. З самого початку він не ховався з тим, що вважає професора Челенджера за абсолютного ошуканця; що наша подорож — величезна нісенітниця; що в Південній Америці ми не знайдемо нічого, крім небезпек та розчарування; і що з нас глузуватимуть в Англії. Всі ці думки він висловлював не раз підчас нашого переїзду від Саусгемптона до Манаоса і, висловлючи їх, запальчасто трусив своєю козлячою бородою та кривив зневажливі гримаси. Висівши
