Професор Самерлі, вразливо посміхаючись, взяв конверта своєю сухорлявою рукою.
— А яка різниця — розріжемо ми його тепер чи за сім хвилин? — спитав він. — Скрізь і завжди одна й та сама система ошуканства та дурнячих вигадок, якими вславився автор цього листа.
— Е, ні, — заперечив лорд Джон. — Мусимо додержувати правил. Це було бажання Челенджерове. Ми сидимо тут виключно через його, і було б нечесно, якби ми не виконали його розпоряджень.
— Гарна річ! — ущипливо зауважив професор. — Ще в Лондоні його вимоги здалися мені безглузді, а тепер, мушу сказати, я вважаю їх за зовсім ідіотські. Не знаю, що там у конверті, але попереджаю — в разі ніяких конкретних вказівок ми там не знайдемо, я зараз же їду до Парі й сідаю там на „Болівію“. Зрештою, у мене забагато відповідальної роботи, і я не хочу бігати світами, аби спростувати твердження якогось божевільного. Ну, Рокстоне, тепер уже, напевно, час.
— Правда ваша, — сказав Лорд Джон. — Можете свистіти аврал. — Він узяв конверта й розрізав його цизориком. З конверта випав згорнений аркуш паперу. Лорд обережно розгорнув його і розстелив на столі. Аркуш був чистий. Рокстон перегорнув його на інший бік. Знову — нічого. Украй здивовані, ми мовчки перезирнулися. Тишу порушив професор Самерлі, вибухнувши оголушливим сміхом.
— Це — явне визнання своєї брехні, — скрикнув він. — Чого ж вам ще треба? Людина сама визнала себе за дурисвіта. Нам лишаєть одне — повернутись додому і привселюдно оголосити його шахраєм і дурилюдом.
— Може тут невидимий атрамент? — висловив я гадку.
