шки, а здебільшого поле мого зору обмежували спина лорда Джона спереду та стіна бамбуку на відстані одного ярда — з обох боків. Тільки над вечір пощастило нам виборсатись з бамбукового чагарнику, і, вкрай знесилені нескінченним днем, ми зараз же обляглися.
Прокинувшися ранком, ми помітили, що характер місцевости знову змінився. Позад нас стояла стіна бамбуку. Перед нами слалася вкрита папороттю рівнина, що на обрії закінчувалась довгою горбовиною, опукла вершина якої скидалася на спину кита. Зійшовши о полудні на неї, ми побачили по той бік її другу положисту, нахилу до нас рівнину. Це тут, коли ми вилазили на один з горбків, сталася пригода, яку — вважати чи не вважати її за важливу — треба відзначити.
Професор Челенджер, що разом із двома тубільними індіянами вів перед, раптом спинився і збуджено показав рукою в правий бік. Глянули туди й ми і на відстані щось із милю побачили якусь величезну сіру масу, ніби птицю. Вона знялася з місця і, плавко махаючи крилами, повільно линула низько над землею, доки не зникла в стіні бамбуку.
— Бачили? — в нестямі гукав Челенджер. — Ви бачили, Самерлі?
Його колега здивовано дивився туди, де зникла дивовижна істота.
— Як думаєте, що то було? — спитав він.
— Скільки я бачив — птеродактиль.
Самерлі вибухнув зневажливим сміхом.
— Птеронісенітниця, — сказав він. — Це — чорногуз, або ж я ніколи не бачив їх.
Челенджер розлютився так, що не спромігся вимовити й слова. Він тільки струсонув пакунок на своїй спині й рушив далі. Лорд Джон, ледве зводячи дух, підійшов до мене. Вираз глибокого хвилювання, хоч
