мені здалося, що подекуди вони вищі, як він гадав — досягають щонайменше тисячі футів заввишки і мають оригінальну строкатість, властиву базальтовим формаціям. Щось подібне можна бачити й коло Едінбурґу в Шотляндії. Вершину кряжу вкривала рослинність: по берегах — буйні хащі, а за ними маячило багато високих дерев. Скільки давалося бачити, ніяких ознак тваринного життя не було.
На ніч ми отаборилися коло підніжжя одної з скель. Трудно уявити собі більш дику й пустельну місцевість. Скелі були не стрімкі, а вигинисті. Отже можливість здертись на них вилучалося. Безпосередньо біля нас стояла вузька, тонка скеля, за яку я, здається, згадував уже в своєму оповіданні. Нагадує вона величезну червону дзвіницю. Вершина її на одному рівні з плятом, але їх поділяє широка провалина. На самому вершку тої скелі самотньо росло високе дерево. І скеля і плято — порівняльно низькі: думаю десь коло п'ятисот футів, не більше.
— Отут, — вказав Челенджер на дерево, — сидів птеродактиль. Я стеребкався приблизно до половини скелі і тільки тоді вистрілив. Гадаю, що добрий альпініст, як я наприклад, міг би здертися й на вершину її. Але, звичайно, це не наблизило б його до плята.
Коли Челенджер говорив про птеродактиля, я глянув на професора Самерлі й уперше побачив у його очах якийсь огник довіри й каяття. Усмішка не скривила його губ, як то бувало завжди, а навпаки — на обличчі майнув вираз збудження та цікавости. Челенджер і собі бачив це й зазнав насолоду перемоги.
— Безперечно, — зауважив він із своїм важким сарказмом, — професор Самерлі думає, що, вимовляючи „птеродактиль“, я хочу сказати „лелека“. Тільки це така лелека, в якої немає пер, надзвичайно груба шкі-
