і як ви зблідли. Вам треба відпочити, ви згодом на тім виграєте.
Мені й самому хотілося б того, але якось не щастило. Що правда, — я майже нічого не робив, але ж усяке навіть найменше зусилля мене виснажувало; бурхлива ж хвиля живих образів зі спогадів і фантазії вирувала і в-день і в-ночі. Оточення якось блідло й оступалося перед ними, набуваючи нереального вигляду.
Нарешті мусив я був скоритися. Я бачив, що млявість і апатія все дужче опановують мою волю, що у мене все меншає сил боротися зо своїм становиськом. Одного ранку, коли я що-йно встав з ліжка у мене все раптом потемніло в очах. Але це хутко минулося і я пішов до вікна, позирнути на дерева парку. І от, зненацька, я відчув, що хтось на мене дивиться. Я повернувся і побачив — Ганну Миколаївну. Обличчя її було бліде й засмучене, дивилася вона з гірким докором. Мені стало прикро і я, зовсім не думаючи про те, як вона могла тут опинитися, ступив до неї і хотів щось сказати. Але вона зникла, ніби станула в повітрі.
З цієї хвилі почалася оргія привидів. Багато де-чого я вже не пригадую і, здається, свідомість часто сплутувалась у мене, як у сні. Приходили й виходили, або ж просто являлись і зникали ріжного сорту люде, з ким я зустрічався в життю, — навіть цілком мені невідомі. Але між ними не було марсіянців, все це були люде Землі, здебільшого ті, кого я давно вже не бачив — старі шкільні товариші, молодий брат, що вмер іще дитиною. Одного ж разу побачив я через вікно на лавочці відомого мені шпига, котрий глузливо поглядав на мене своїми хижацькими непосидячими очима. Привиди не розмовляли зо мною, в-ночі ж, коли було тихо, галюцінації слуха зростали, стаючи суцільними, але безглуздо беззмістовними розмовами проміж невідомих мені, здебільшого, осіб: то пасажир торгувався з візником, то прикащик умовляв покупця взяти у нього крам, то галасувала університетська авдиторія, а суб умовляв її заспокоїтись, бо зараз, мовляв, прийде пан професор. Галюцінації зору були, принаймні, цікаві, та й заважали мені менше й рідче.
