гарчав, як роздратований звір, що далі, тим дужче. Слина аж витікала в кутках губ, текла підборіддям й капала на замурзану одежу.
„Варить!“ — знову промовив у-голос. Очі його пожа́дливо вп'ялися в в той стовпчик диму над верховіттями голих дерев, — і він ураз подався по узгіррі з ліса до села. З голими руками став перед матіррю.
— Що ж приніс? — привітала його гостро.
Тонда мовчав, як німий. Тільки шлунок знову озвався, коли потяг носом привабний дух часникової юшки.
— Що приніс, питаю? Губи чи дрова? — знову суворо запиталася Прошка.
Тонда прижмурив очі і щулився, готовий до удару.
— У-у, злодюго! Нічого не приніс! — враз засичала мати. — Де ж ти волочився? Що робив? Знову за пташками ганяв, чи що? Чи, може, гонив зайця? Чи грався з комашнею? Виходить, що я на старість мушу добувати прожиття обом? Замісць, щоб він про мене, стару матір, піклувався, так ще я його, лодаря, виживляти мушу?! Ні, лобуряко!… Не роззявляй губи! Не дам їсти, будеш без вечері!
А часникова юшка так принадно пахла на всю сушню.
— Тільки мисочку! — попросив тихо Тонда й поглянув на лавку, де стояла глиняна миска з бляшаною ложкою. — Хоч пів-мисочки дай… Хоч ложку! — прохав він далі.
Але старчиха лишалася тверда, мов кремінь. Нікчемність синова, що не міг нічого здобути для животіння, гірко її дратувала.
— Ні на що не здатний, з голоду здохнеш, коли мене на світі не буде. Ні випросити, ні вкрасти! Тільки псую тебе, що сама тебе годую. Псую тільки, бо я — погана мати: сама немічна, а ще тебе годую, отакого лобуряку. Не діждеш ти страви, поки сам чого не заробиш, або поштиво не випросиш… Злодюго, ти, злодюго!…
— Тільки ложку! Одну ложку, чуєш?!
— Ні краплини! — погрозила йому Прошка й одтягла горщик, що сичав у вогні, на припічок.
