— О, о! Вже ведуть стару Прошку! Дивіться, вже ведуть! — гукали люде, що купчились на попелищі, коли з имли показалась зігнута постать жебрачки з бравим жандарем.
— Ну, та́ все роскаже. Авже ж, та́ пізна́є! Тепер уже про все довідаємось! — гомоніли в натовпі. Всі палали нестримною цікавістю, аж серця в них голосно стугоніли, коли жандар підніс два опалених, стоптаних чоботи й показав їх жебрачці.
— Мати Божа! Це ж його, його ж це чоботи… Згорів він там, сердешний, згорів! — заголосила стара, вглядівши чоботи, й заломила руки. Всі люде зітхнули вільними грудьми. Ніби якесь приємне задоволення й одночасно острах пробіг по натовпі.
— Ну, що? Я не казав? — задуркуватим голосом запитав гуменний. Навколо ба́би враз збилася велика юрба. Паслися з її горя, а сами тремтіли з жаху, що його викликала в них думка про сумний кінець бідолахи. Люде тепер жаліли його, міркували, як то він, певне, страшенно мучився в вогні, уявляли собі образи того, як Тонда повернув з ліса з порожніми руками, як гризла його за те мати, — і все знову і знову примушували старчиху розповідати всі подробиці того страшного вечора. Дехто вже п'ять, десять разів усе те чув, але ж усі знову жадібно наслухали, коли стара мати новим прихожим розповідала про кінець свого сина. Як пес тримає кістку, вже голу, цілком обгризену, але ж не випускає її й усе обгризає далі, — так і ті люде обгризали всі ці новини, звістки, здогади і хвилювалися ними. І, справді, це була річ, якої далеко-широко ніхто не пам'ятав, якої ніде в сусідстві не траплялось.
З певною гордістю, поважно прийшов на пожарину пан староста. Урядовою формальністю та відповідністю пашіло його обличчя. Стиснув жандареві руку й обмахнувся своїм ціпком:
— Одступіть назад! — ураз закричав він на людей. — Тут нічого не смієте а-ні торкнутись. Все повинно лишитись так, як стоїть чи лежить, і навіть ті чоботи!
