київського, подільського та волинського ген.-губернатора. Академія Наук склала велику (на 96 стор.) записку „Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго печатнаго слова“, та її було надруковано тільки на „правахъ рукописи“ (Спб., 1905). Тут Академія висловилася, що „малорусское населеніе должно имѣть такое-же право, какъ и великорусское, говорить публично и печатать на родномъ своемъ языкѣ“. Заборонне цензурне розпорядження 1863 року викликано було польським повстанням цього року, бо з ним зв'язали й українофільство, в дійсності з ним не зв'язане, а згаданий указ 1876 року був визваний розвитком українського письменства та широкою науковою працею „Юго-Западнаго Отдѣла Географическаго Общества“; діяльність його тож було припинено, бо український рух зв'язували з соціялізмом і сепаратизмом. Наслідком утисків українського письменства й науки було перенесення її по-за межі України — до Галичини, де 1873 р. на зібрані на Вкраїні гроші було засновано „Товариство імени Шевченка, яке видало добі безліч цінних матеріялів і розвідок з історії, археології, етнографії, етнології України. Та видання Товариства, що без них ніяк не можна було перебутися в студіях у цих галузях українознавства, було заборонено привозити до Росії й на Вкраїну, хоч значну участь у його діяльності брали українські вчені. Тільки там, у Львові, могли з'являтися оригінальні й перекладні наукові розвідки вкраїнською мовою з історії України, а українські історики, філологи, етнографи не могли викладати по-українськи, ані видавати своїх праць по-українськи: це була аномалія, некорисна навіть для Росії, не кажучи вже за Україну.
Ба й за наших часів професорові М. Ф. Сумцову, ще як він був доцентом у харківському університеті, уряд не дозволив обороняти докторську дисертацію про Лазаря Барановича, хоч її було прийнято факультетом, бо там запримітили негативну характеристику московських воєвод XVII в. в Малоросії, і він мусів, як колись М. І. Костомаров, написати нову дисертацію „Хлѣбъ въ обрядахъ и пѣсняхъ“. Коли той-таки М. Ф. Сумцов почав викладати свій курс української народньої словесности в харківському університеті по-українськи й коли про це довідалося Міністерство Народньої Освіти, то йому цей курс заборонили, а мені, як тодішньому ректорові, міністер Шварц надіслав офіційну вимову за те, що я сам не припинив цього курса. А в одеському університеті таку вимову одержав О. С. Грушевський за те, що читав по-українськи свій курс української історії.
Другим огнищем вільної української думки зробилася Женева, куди виемігрував на початку 70-х років професор-історик Драгоманів,
