як «Мяжы», де поет протестує проти всяких гряниць, що обмежують і земний простір, і людську волю, проти парканів, плотів, обніжків, ровів і державних кордонів, де блискотять вістря багнетів, як символ дикої волі й хижацьких інстинктів. Сюди ж належать такі вірші, яко «Народ, беларускі народ», «З песьняў беларускага мужыка» тощо. Перший із них простотою й силою вислову громадського почуття перевищує всі Багдановічеві вірші соціяльного циклю:
Народ, беларускі народ!
Ты — цёмны, сьляны, быццам крот.
Табою ўсягды пагарджалі,
цябе ня пушчалі з ярма
і душу тваю абакралі, —
у ёй нават мовы няма.
Збудзіўшысь ад грознай бяды,
ўвесь поўны сьмяротнай жуды,
ты крыкнуць ня вольны: «Ратуйце!»
і мусіш ты «Дзякуй» крычаць.
Пачуйце-жа гэта, пачуйце,
хто ўмее з вас сэрцам чуваць![1]
Враження від батьківщини дали цілу низку віршів, де Багдановіч описує білоруську природу. В цих віршах він більше лірик, ніж епік. Даючи якийсь малюнок білоруської природи, він удало схоплює якраз її загальні, типові рисі. Це — літературна манера, що її похопив Багдановіч від поетів-символістів. Як і останні, він не любить яскравих, крикливих фарб, а натомість кохається в блідих, пожовклих. Осінь, ніч, зів'ялі квіти,
- ↑ Там само, т. I, 56.
