ків з натури — це те, що він їх насичує ідейним, або психологічним змістом. У нього майже не буває природи чистої — вона в нього завжди анімізована, одушевлена, і через неї він часом більше говорить, ніж безпосередньо від себе. Звичайно ідею він розкриває в другій частині віршу, інколи навіть і в останньому його рядку, але буває й так, що він починає з неї, а далі вже йде малюнок природи. Для прикладу візьмімо вірша «Варажба». В ньому поет дав опис природи після грози, але до цього опису додано ще й елемент ворожби, а природа й ворожба об'єднані думкою про майбутнє, в яке хоче заглянути і в яке вірить поет.
Природа — інтимний друг поета. Коли його мучать сумніви, він удається до неї й від неї дістає відповідь, яка заспокоює його. Ось він сидить у темному полі побіля огнища, яке вже згасло, і йому раптом робиться весело: він знає, що під золою тремтить іще червоний жар. Так і в душі не гасне огонь віри, хоч на неї й падає череда нудних, похмурих, сірих годин. Інколи йому досить, вийшовши з хати, подивитися на зоряне небо, щоб на нього знов дихнула молодість:
ўсё ужо прайшло, сплыло вадою, —
моладасьць ня зьнікла, ня прайшла![1]
Такі розмови з природою призводять до єднання, до цілковитого злиття з нею: поет увіходить в душу кожної тварини, кожної рослини й кожної речі, він відчуває всяку барву і всякий звук, і,
- ↑ Там само, т. I, 99.
