Ця сторінка вичитана
І знов я на старій садибі,
де молоді літа пройшли.
Вже стіни мохом поросли,
і грають, мов веселка, шиби.
Скрізь — порох, мертвий супокій, —
як сумно у оселі цій!
Я в сад пішов — там пуща дика:
усе травою заросло,
усе те зникло, що було,
і тільки напис «Вероника»,
карбований об тій порі,
чорнів на липовій корі.
Рости ж, мій велетню-розмаю,
вставай, як монумент живий,
і до небес піднось німий
різьблений напис — хай співають:
що більше весен пробуя,
то вище дороге ім'я.
