— Ви ж хочете, у ваші літа, спокусити ж бідну жінку!.. — кричала Сібо, вириваючись із рук у Шмуке.
— Не кришіть!
— Ви, кращий з обох! — відповіла Сібо. — Ах, надало ж мені про любов говорити з двома старими, які не знали ж ніколи жінок! Я ж роздрочила ж вас, чудище, — скрикнула вона, побачивши в очах у Шмуке іскри гніву. — Рятуйте ж! Рятуйте ж! Пропала я!.
— Фі турна! — відповів німець. — Ну так що скасаф токтор?..
— Ви зневажаєте мене, — сказала, плачучи, Сібо, коли визволилась, — а я в огонь ладна кинутись за вас обох! Сказано ж, що пуд соли треба з'їсти, поки людину спізнаєш… Свята правдонька! Бідний Сібо зі мною так не зробив би… А я вас за дітей своїх маю, бо в мене дітей немає, і я казала вчора Сібо, атож, не далі, як учора: „Друже, правдиво бог учинив, що дітей нам не дав, бо в мене двійко є нагорі“. От, хрест на мені, матінкою присягаюсь, що казала йому…
— Та що токтор скасаф? — обурено спитав Шмуке й уперше за життя тупнув ногою.
— Так він же сказав, — відповіла пані Сібо, завівши Шмуке до їдальні, — він же сказав, що наш дорогий та любий хворий може й померти, якщо не допильнувати його, але я тут, хоч і зневажаєте ви мене, бо ви грубіян, а я вас за доброго мала. Ну й удача ж у вас! Ах, ви, у ваші ж літа, жінку спокушаєте, зальотник ви!..
