й оплакуючи Понсову манію, навіяв і дверниці зневагу до рідкощів і цим застеріг на довгий час Понсів музей від будь-якого нападу.
Відколи Понс ліг у ліжко, Шмуке заступав його в театрі й по пансіонах. Бідний німець, що бачив свого приятеля тільки вранці та вобіді, силкувався скрізь устигнути, щоб зберегти їхню спільну клієнтуру, і на це йшли всі його сили, так бо змагала його туга. Бачивши бідолаху в такому смутку, учениці й артисти, яким він розповів про Понсову недугу, питались у нього новин про хворого, і журба піяністова така велика була, що й сам він викликав у байдужих ту гримасу співчуття, якою відповідають у Парижі на найбільші катастрофи. Самий спосіб життя бідного німця був, як і в Понса, похитнутий. Шмуке мучився заразом і своєю тугою, і недугою свого приятеля. Тому й присвячував він Поясові половину своїх лекцій; він так наївно уривав свій виклад, сам себе запитуючи, як приятель його ся має, що молода учениця уважно слухала від нього пояснення про Понсову недугу. Між двома лекціями він бігав на Нормандську вулицю, щоб побачити Понса хоч на чверть години. Його лякала порожнеча їхньої спільної каси, йому завдавала розпачу пані Сібо, що вже пів місяця збільшувала, як сама знала, видатки на лікування та все ж професор-піяніст почував над усіма страхами своїми хоробрість, якої ніколи в собі навіть не уявляв. Він уперше за своє життя хотів заробити грошей, щоб грошей у помешканні не бракувало. Коли одна учениця, справді зворушена становищем двох приятелів, запитала в Шмуке, як може він кидати Понса на самоті, він відповів із величезною, посмішкою обдуреного:
— Паньо, у нас є пань Зіпо! Скарп! Берль! Фона Бонса тоглятай, як княся!
Отож, поки Шмуке гасав по місту, Сібо була господинею помешкання й хворого. Як же міг Понс стежити за цим, мовляв, янголом-охоронцем, коли він уже пів місяця нічого не їв, коли він лежав геть безсилий і Сібо мусіла його підводити та садовити в крісло, щоб перестилити ліжко? Звичайно, Сібо пішла до Елі Маґуса, коли Шмуке снідав.
