Налякана провістями великої колоди панії Фонтен, Сібо вирішила сама-собі заволодіти духівницею свого добродія заходами м'якими, злочинством суто-моральним. Десять років не відала Сібо нічого про Понсів музей, десять років була вона віддана, чесна й некорислива, і от зажадала той музей для себе використати. З того дня, коли Ремонанк одним словом, повним золота, розбудив у серці цієї жінки змію, що таїлась у своїй черепашині двадцять п'ять років, — жадання багатства, — з того дня жінка ця живила ту змію всіма лихими соками, що купчаться в глибині серць, і ось побачимо далі, як вона виконувала все те, про що змія їй шипіла.
— Ну що, добре попило наше янголятко? Чи краще йому? — спитала вона в Шмуке.
— Нетопрі, люпа пань Зіпо, не топрі! — відповів німець, утираючи сльозу.
— Та це вже ви надто хвилюєтесь, любий пане, це вже вам здається так… Сібо був при смерті, та й то я так не побивалась, як ви. Що там, а янголятко ж наше на здоров'я міцний. Та й, чи чуєте, він, здається, стриманий був, а ви не знаєте, як довго стримані живуть! Він дуже хворий, цьому правда, але ж під моїм доглядом вичуняє. Не клопочіться, ідіть у своїх справах, я тут із ним побуду й дам йому вівсяного навару випити.
— Пес фас я помер пі с турпоті… — сказав Шмуке, довірливо стискуючи руку своїй добрій господині.
