Можна бути бідним і чесним, — зауважила вона. Та й я так думаю, — казала друга дверниця; — ми от із золота та срібла не їмо й грошей не складаємо, але нікому й ліяря не винні.
Сібо пізнала себе в цій мові.
А чи можна йому, любонько, довіритись? — спитала вона.
Атож, чула я від пані Фльорімон, що коли пан Фрезьє комусь добра захоче, так проти нього ніхто
не вийде.
А чому ж вона з ним не побралась, коли він їй багатство здобув? — моторно спитала Сібо. — Не погано ж для крамарки, утриманки якогось дідугана, та стати адвокатихою…
Чому? — мовила дверниця, виводячи пані Сібо в коридор. — Ви ж зараз до нього йдете, правда?… Ну, так коли будете в його кабінеті, тоді й побачите,
ходи із звідними віконцями на подвір я, що, крім власника та пана Фрезьє, решта пожильців належала до механічних професій. На брудних приступках кожне ремество поклало свою відзнаку — на них валялись мідні окравки, ламані ґудзики, шматки матерії та плетівок. Учні з верхніх поверхів малювали на стінах соромицькі карикатури. Останнє слово дверниці розворушило цікавість пані Сібо, і вона вирішила, що порадившись з приятелем доктора Пулена, звірить на нього свою справу тільки залежно від свого вражіння.
Іноді я сама себе питаю, як то може пані Соваж держатись у нього на службі, — сказала, ніби пояснюючи, дверниця, що йшла за панією Сібо. — Я проведу вас, пані, — додала вона, — якраз несу хазяїнові молоко та газету.
На третьому поверху Сібо спинилась перед страшенно гидкими дверима. Червонр-руде фарбування їх було на двадцять сантиметрів завширшки вкрите чорнуватм шаром, що відкладається за якийсь час від рук і з яким архітекти пробують боротися по елегантних помешканнях, накладаючи дзеркала над і під замком. Віконце в цих дверях, забите сміттям, — подібним до
